Надійшла справжня осінь. Природньо чаруюча, дивовижна і водночас буденна, завмираюча у вічності, не маюча віку свого існування. Вона постійно вмирає і щороку відроджується, повторюючи безкінечність свого існування. Роки не мають влади над її долею, вони скупо рахуються і відходять, коли з’являється вона.
Осінь – це просто осінь, зі своїми страхами, примарами, дощовими сльозами, що заливають похмуре небо не даючи променям сонця втриматися на п’єдесталі ореолу літньої спеки. Воно безнадійно бореться, віддаючи весь простір осінній печалі і залишаючи по собі прохолодні промені яскравого світу. Природа змінює барви, щороку хизуючись своїм різноманіттям. Холод пробігає лісом, морозячи все довкола. Дерева скинули яскраві шати, залишаючись більш відкритими для стороннього ока. Берізки завмерли від подиву своїх думок, спостерігаючи за людьми, які завжди кудись біжать і при цьому не встигають зупинитися, щоб обернутися довкола і вгледіти цю красу. Маска байдужості виблискує в їх очах – вони лише люди... 
Берізки від подиху вітру переплітаються вітами і починають вітатися одна з одною. Листя розсипалось довкола, немов мідяки, які слід оминути або підняти не втримавшись від жадоби пошурхотіти ними. Воно безтурботно летить, кружляє, дарує нам насолоду від далекого присмаку дитинства, що залишилось у квітневому саду, породжуючи надії, сподівання; манить легкістю, немов сніп сіна в якому можна побавитися і приблизитися до сонця. Осінь вже не дарує багатств, лише збирає свої податки для наступного приходу. Відбираючи тепло прагне до морозної свіжості, блакитного інію, що сріблом виблискує на чорній оксамитовій шкірі дерев. Вони завмерли, заснули, потопаючи у дивному сні. Короткі дні готують їм колискову, яка пробудить їх весною. А тепер чути лише шепіт осені, дощу і нестримного вітру.
Ірина Тахмасбі
